Коли мені було 11,

пам'ятаю, як прокинулась від радісного гомону в будинку.

По маленькому сірому радіо

мій батько слухав новини ВВС (Бі-Бі-Сі).

На його обличчі сяяла посмішка, що здивувало мене,

оскільки зазвичай новини його пригнічували.

"Влада Талібану закінчилась!" -- вигукнув батько.

Я не знала, що це значило,

проте я бачила, що батько був надзвичайно щасливий.

Він сказав: "Тепер ти можеш ходити до справжньої школи".

Я ніколи не забуду цього ранку.

Справжня школа.

Розумієте, мені було 6, коли Таліби захопили Афганістан

і заборонили дівчатам відвідувати школу.

Тому протягом наступних п'яти років я переодягалася в чоловічий одяг

і супроводжувала свою старшу сестру до таємної школи.

Їй не можна було виходити на вулицю самій.

Лише таким чином ми обоє могли навчатися.

Кожного дня ми йшли іншою дорогою,

щоб ніхто не запідозрив, куди ми прямували.

Ми ховали книги в пакети для продуктів,

щоб усі думали, що ми просто йдемо за покупками.

Школа знаходилася у будинку,

де понад сто учнів тиснулися у маленькій вітальні.

Взимку нам було затишно, а от влітку -- дуже спекотно.

Ми всі: вчитель, учні та батьки --

усвідомлювали, що ризикуємо життям.

Час від часу школу раптово на тиждень

відміняли через те, що Талібан щось запідозрив.

Ми завжди переймалися тим, чи вони знали щось про нас.

Чи стежать за нами?

Чи знають, де ми живемо?

Попри те, що нам було страшно,

ми все ж хотіли ходити до школи.

Мені дуже пощастило виховуватися в сім'ї,

де цінували освіту і оберігали доньок.

Мій дідусь був надзвичайною людиною свого часу.

Невиправний вільнодумець із віддаленої провінції Афганістану,

він наполягав, щоб його донька, моя мати,

відвідувала школу, і через це його батько відмовився від нього.

Моя освічена мама стала вчителькою.

Ось вона.

Два роки тому вона вийшла на пенсію і перетворила

наш будинок на школу для місцевих дівчат та жінок.

А мій батько -- це він --

перший зі своєї сім'ї здобув освіту.

Він був впевнений, що його діти,

у тому числі й доньки, отримають освіту,

незважаючи на Талібан, незважаючи на ризик.

Відсутність освіти у дітей видавалася йому небезпечнішою проблемою.

Пам'ятаю, як у період влади Талібану,

були часи, коли мені не хотілося жити

у постійному страху без надії на майбутнє.

Хотілося просто все кинути,

та мій батько

казав:

"Послухай сюди, доню,

ти можеш втратити все у своєму житті.

Твої гроші можуть вкрасти. Тебе можуть змусити покинути дім в часи війни.

Проте лише одне буде з тобою завжди --

те, що тут.

І навіть якщо ми змушені будемо продати свою кров, щоб заплатити за навчання,

ми зробимо це без вагань.

То ти все ж не хочеш вчитись далі?"

Зараз мені 22.

Я виросла у країні, яку зруйнували

десятки років війни.

Менш ніж 6 відсотків жінок мого віку спромоглися отримати вищу освіту,

і якби моя сім'я не надавала такого значення моїй освіті,

я була б однією з них.

Натомість, я стою перед вами, випускниця університету Мідлбері.

(Оплески)

Коли я повернулася до Афганістану, мій дідусь,

той, якого вигнали з дому за бажання дати освіту своїм донькам,

одним із перших привітав мене.

Він хизується не тільки тим, що в мене є вища освіта,

а й тим, що я була першою жінкою,

і, що я наразі перша жінка,

яка сидить за кермом авто і возить його вулицями Кабула.

(Оплески)

Моя сім'я вірить у мене.

У мене великі сподівання на майбутнє, а у моєї сім'ї на мене - ще більші.

Саме тому я -- представник глобальної кампанії

10х10, яка має на меті надати освіту жінкам.

Саме тому я -- співзасновниця SOLA --

першої, і, певно, єдиної школи-інтернату

для дівчат в Афганістані,

країні, де дівчатам все ще небезпечно відвідувати школу.

Мене тішить, що я бачу учениць у мене в школі,

які здатні самореалізуватися.

І я бачу їхніх батьків, які,

як і мій власний, захищають їх

попри всі перешкоди.

Ахмед один із них. Це його несправжнє ім'я,

і я не можу показати вам його обличчя,

але він батько однієї з учениць.

Менш ніж місяць тому, він зі своєю донькою

поверталися зі школи до свого села

і ще б мить - і вони б загинули

від вибуху придорожньої міни.

Зайшовши до будинку, Ахмед почув телефонний дзвінок.

Голос у слухавці попередив,

що якщо він дозволить доньці повернутися до школи,

то вибух повториться.

"Ти можеш вбити мене зараз, якщо хочеш, -- сказав Ахмед, --

але я не руйнуватиму майбутнє моєї доньки

через твої відсталі погляди".

Я помітила, що в Афганістані,

що не є характерним для Заходу,

за кожною з нас, хто досяг успіху,

стоїть батько, який вірить у свою доньку,

і який розуміє, що її успіх -- це і його успіх.

Я не кажу, що наші матері не сприяють нашому успіхові.

Насправді, саме вони часто першими

підштовхують своїх доньок до успішного майбутнього,

проте, якщо розглядати таке суспільство, як у Афганістані,

то нам просто необхідна підтримка чоловіків.

За влади Талібану дівчат, які ходили до школи,

налічувалося сотні.

Не забувайте, це було заборонено.

Проте зараз у школах Афганістану їх понад три мільйони.

(Оплески)

Афганістан виглядає зовсім по-іншому з Америки.

Мені здається, що американці вбачають нетривалість у змінах.

Боюсь, що ці зміни не триватимуть

після виведення військ США.

Але коли я повертаюсь до Афганістану,

коли бачу своїх учениць

та їхніх батьків, які захищають їх,

які підтримують їх, я бачу світле майбутнє

і тривалі зміни.

Для мене Афганістан -- країна надії та необмежених можливостей,

і кожного дня

дівчата з SOLA нагадують мені про це.

Як і в мене, у них великі сподівання на майбутнє.

Дякую.

(Оплески)