Згадуючи про упередження
та фаворитизм,

ми схильні думати
про дурних і злих людей,

які роблять дурні та злі вчинки.

Ця думка добре підсумована у вислові

британського критика Вільяма Газліта:

"Упередження – дитя неосвіченості".

Я хочу спробувати вас переконати,

що ця думка помилкова.

Я хочу спробувати вас переконати,

що упередження та фаворитизм –

природні для нас властивості,
часто вони є раціональними,

а часто – навіть доброчесними.

На мою думку, якщо ми це усвідомимо,

то матимемо кращі шанси
зрозуміти ці явища,

коли щось йде не так,

коли вони ведуть до жахливих наслідків,

і у нас буде більше шансів зрозуміти,

що ж робити, коли це трапиться.

Отож, почнемо зі стереотипів.
Ви дивитесь на мене,

ви знаєте моє ім'я,
а також деякі речі про мене,

і можете зробити певні припущення.

Ви можете висловити здогади
щодо моєї етнічної приналежності,

моїх політичних переконань, 
моїх релігійних вірувань.

Часто ці судження 
виявляються правильними.

Ми добре будуємо такі здогади.

І це нам вдається тому,

що наша здатність стереотипувати людей

не є довільною примхою мозку.

Це, швидше, – конкретний приклад

більш загального процесу,

коли ми впорядковуємо свій досвід

про світ, речі й людей

за допомогою категорій.

І ми можемо використати
свій досвід узагальнень,

зіткнувшись з новими
прикладами відомих категорій.

Кожен із нас не раз мав справу

зі стільцями, яблуками та собаками,

і, базуючись на своєму досвіді,

в незнайомих випадках,
ви можете здогадатись,

що можна сісти на стілець,

з'їсти яблуко, а собака може гавкати.

Але ми можемо помилятись.

Стілець може розвалитись,
коли ви сядете,

яблуко може бути отруйним,
собака може не гавкати.

До речі, це – моя собака Тессі, 
яка не гавкає.

Але здебільшого наші здогади слушні.

В основному,
ми робимо правильні здогади,

як у соціальній, так і в інших сферах.

Якби ми не були здатні цього робити,

якби ми не могли робити здогади 
про нові випадки з нашого досвіду,

ми б не вижили.

І Газліт це також підтвердив

у своєму чудовому есе .

Він пише: "Без допомоги 
упереджень та звичок,

я не міг би перетнути кімнату,

не знав би, як поводитися 
за будь-яких обставин

і що відчувати у різних
життєвих обставинах".

Або візьмімо упередженість.

Іноді ми ділимо світ на нас і них,

на тих, хто в групі, і тих, хто поза нею.

Іноді, коли ми це робимо,

ми розуміємо, що тут щось не так,

і відчуваємо щось схоже на сором.

Але в інший момент ми пишаємось

і не намагаємось це приховати.

Моїм улюбленим прикладом

є запитання, яке виникло у глядачки

під час республіканських дебатів 
перед минулими виборами.

(Відео) Андерсон Купер: 
Тепер ваші запитання,

запитання з залу, про іноземну допомогу?
Так, мем.

Жінка: В Америці є люди, які страждають

у нашій країні прямо зараз.

Чому ми продовжуємо висилати допомогу

іншим країнам,

якщо нам самим потрібна допомога?

АК: Губернаторе Перрі, що ж з цим?

(Оплески)

Рік Пері: Безумовно, я вважаю, що це –

Пол Блум:
Всі, хто стоїть на сцені,

погодилися з неявним припущенням:

як американці,
ми маємо більше турбуватись

про американців, ніж про інших людей.

Взагалі, люди часто схильні

до відчуття солідарності, 
прихильності, гордості, патріотизму

щодо своєї країни
чи щодо своєї етнічної групи.

Незалежно від політичних поглядів,
багато людей пишаються, що є американцями,

і надають перевагу Америці
над іншими країнами.

Жителі інших країн почуваються 
так само щодо їхньої нації,

і щодо етнічної належності.

Дехто з вас може відкидати це.

Ви можете бути дуже космополітичними

і вважати, що етнічна належність
і національність

не повинні викликати
моральної прихильності.

Але навіть ви погодитесь,

що повинна бути певна прихильність

до друзів та членів сім'ї,

до близьких людей.

Таким чином,
навіть ви створюєте різницю

між нами і ними.

Ця різниця є досить природною

і часто не спричиняє проблем,
та іноді все може піти не так.

Це і було складовою дослідження

видатного соціального психолога 
Генрі Тейфеля.

Тейфель народився в Польщі в 1919 р.

Він вступив до університету у Франції,

бо, як єврей, не міг 
вступити до польського університету.

Потім він вступив
до французьких військових сил

під час Другої світової.

Його захопили, і він опинився

у таборі військовополонених.

Це був жахливий період його життя.

Якби з'ясувалось, що він – єврей,

його б відправили до концтабору,

де він, найімовірніше, не вижив би.

Коли війна закінчилась і його звільнили,

більшості його друзів та родичів
вже не було в живих.

Тейфель займався різноманітною діяльністю.

Він допомагав сиротам війни.

Але він постійно відчував інтерес

до вивчення упереджень.

Тому, коли з'явилась 
престижна британська стипендія

для вивчення стереотипів,
Тейфель подав заявку

і виграв грант.

Після цього почалась
його дивовижна кар'єра.

Вона розпочалася з усвідомлення того,

що уявлення більшості людей

про причини Голокосту були помилковими.

Багато людей, більшість на той час,

вважали Голокост чимось на кшталт

трагічної похибки у характері німців,

якоїсь генетичної плями, 
авторитарної особистості.

Тейфель заперечив це.

Тейфель вважав, що те,
що ми бачимо у Голокості –

це лише перебільшений вияв

нормальних психологічних процесів,

які існують у кожному з нас.

Щоб дослідити це,
він провів ряд відомих дослідів

з британськими підлітками.

У одному зі своїх досліджень

він поставив британським підліткам
ряд запитань,

а потім повідомив учасникам:

"Я подивився на ваші відповіді, 
і на їхній основі

визначив, до кого ви належите", –

половині з них він сказав:

"ви прихильники Кандинського, 
любите творчість Кандинського",

а іншим: "ви прихильники Клее, 
ви любите роботи Клее".

Це була цілковита неправда,

їхні відповіді не мали нічого спільного 
з Кандинським або Клее.

Підлітки, можливо,
навіть не чули про таких художників.

Тейфель просто довільно розділив їх.

Однак виявилось,
що ці категорії мали значення.

Коли він згодом давав учасникам гроші,

вони були більш схильні

давати гроші членам своєї групи,

ніж членам іншої групи.

Навіть гірше, учасники найбільше прагнули

поглибити різницю

між їхньою та іншими групами,

тож вони навіть ладні були
зменшити дохід своєї групи,

за умов, що при цьому іншій групі
дісталося б ще менше.

Така упередженість
проявляється дуже рано.

Моя колега та дружина, Карен Вінн,

провела у Єльському університеті

ряд досліджень,
у яких перед малюками ставили іграшки,

що мали певні вподобання щодо їжі.

Одна з іграшок любила зелені боби.

Інша іграшка любила крекери.

Дослідники визначили
уподобання самих малюків,

і малюки, зазвичай, 
надають перевагу крекерам.

Виникає питання:
чи впливає це на малюків

у їхньому ставленні до іграшок?
І так, це має велике значення.

Вони надають перевагу іграшці,

яка має такий самий смак, як і вони.

Більше того, вони надають
перевагу іграшкам,

які не щадять ляльок з іншим смаком.

(Сміх)

Ми постійно спостерігаємо
такі вияви групового фаворитизму.

Ми бачимо це у політиці,

у боротьбі
прихильників різних ідеологій.

Крайні прояви спостерігаються
під час війни,

коли чужа група не просто отримує менше,

а ще й дегуманізується,

як це робили нацисти,
сприймаючи євреїв

як паразитів чи вошей,

чи коли американці
сприймали японців як щурів.

Стереотипи також можуть бути невдалими.

Нерідко стереотипи
раціональні та корисні,

та іноді бувають ірраціональними,

ведуть до хибних уявлень,

а іноді навіть призводять

до явно аморальних наслідків.

Найбільш вивчені випадки

стосуються раси.

Перед виборами 2008 року

було проведене чудове дослідження,

у якому соціальні психологи 
досліджували, наскільки

кандидати асоціюються з Америкою,

через несвідому асоціацію
з американським прапором.

У одному з досліджень

порівнювали Обаму та Маккейна,

і з'ясувалось, що Маккейн вважається
більш американським, ніж Обама.

Певною мірою, це не сильно дивує.

Маккейн – прославлений герой війни,

і багато людей відверто казали,

що він краще вписується
в американську історію, ніж Обама.

Та дослідники також співставили Обаму

і британського прем'єр-міністра
Тоні Блера,

і виявилось, що Блер також вважається

більш американським, ніж Обама,

хоча учасники знали про той факт,

що Блер взагалі не американець.

Учасники, звісно ж,

реагували на колір його шкіри.

Стереотипи та фаворитизм

мають реальні наслідки,

які водночас завуальовані
та дуже важливі.

У одному з нещодавніх досліджень

вчені розмістили оголошення про продаж
бейсбольних карток на eBay.

Деякі картки були в білих руках,

інші – у темношкірих.

Хоча картки були однаковими,

але в темношкірих руках

вони отримали значно нижчі ставки,

ніж ті, що були у білих руках.

У дослідженні, проведеному у Стенфорді,

психологи досліджували справи людей,

засуджених за вбивство білої людини.

Виявилось, за всіх інших рівних умов,

значно більша ймовірність,
що вас засудять,

якщо ви більш схожі

на чоловіка справа, ніж зліва.

Це, значною мірою, через те,

що чоловік справа більш схожий
на прототип темношкірих,

більш схожий на типового афроамериканця.

І це, очевидно, впливає на рішення людей

щодо того, яким має бути вирок.

Тож, знаючи про таке явище,

як з ним боротися?

Існують різні шляхи.

Один із них – звернення

до емоцій людини,

апеляція до людського співчуття,

часто це робиться
за допомогою історій.

Якщо ви ліберальні батьки

і хочете, щоб ваші діти усвідомлювали

цінність нетрадиційних сімей,

можете дати дітям таку книжку:
["У Хезер дві матусі"]

Якщо ви – консерватор,

тоді можете дати дітям таку книжку:

["Допоможіть! Ліберали під моїм ліжком!"]

Але загалом, історії можуть
перетворити незнайомців

на людей, які щось для нас значать.

Ми турбуємось про людей,
коли думаємо про них

як про особистостей,

й історія підтверджує цю ідею.

Сталіну приписують фразу:

"Одна смерть – трагедія,

мільйон смертей – статистика".

А мати Тереза казала:

"Якщо я бачу масу людей, я не діятиму.

Якщо я побачу одного, я діятиму".

Психологи дослідили це.

Так, в одному дослідженні

учасникам дали перелік фактів
про кризову ситуацію,

і з'ясували, скільки
учасники готові пожертвувати

для подолання цієї ситуації.

Іншій групі взагалі не надали фактів,

але їм показали окремих людей,

реальні обличчя й імена.

І виявилось, що ця група
пожертвувала значно більше.

Ніщо з цього, я гадаю, не є секретом

для активістів благодійних організацій.

Вони не прагнуть навантажувати людей
фактами і цифрами.

Натомість вони показують

реальні обличчя,

історії конкретних людей.

Можливо, коли ми співчуваємо

певній людині, це співчуття
може поширитись і на групу,

до якої ця людина належить.

Це – Гаррієт Бічер Стоу.

Існує історія, можливо, вигадана,

що президент Лінкольн
запросив письменницю

у розпал Громадянської війни

до Білого Дому і сказав:

"Ви – та маленька жінка, 
що розпочала цю велику війну".

Він мав на увазі "Хатину дядька Тома".

"Хатина дядька Тома" – 
це не грандіозний трактат

з філософії чи теології,
може, навіть не літературний шедевр,

але вона має сильний вплив,

змушуючи людей
поставити себе на місце тих,

хто опинився в іншій ситуації,

поставити себе на місце рабів.

Це запросто могло бути каталізатором

великих соціальних змін.

Є й сучасніші приклади:

дивлячись на Америку
за останні кілька десятиріч,

є підстави вважати,
що шоу, як "Шоу Косбі",

дуже змінили американське ставлення 
до афроамериканців,

в той час як шоу типу 
"Вілл та Грейс" і "Сучасна сім'я"

змінили ставлення американців

до геїв та лесбійок.

Мабуть, не буде перебільшенням сказати,

що найбільшим каталізатором 
моральних змін в Америці

виступали саме кінокомедії.

Та важливі не лише емоції.

Я хотів би на завершення

згадати про силу розуму.

У своїй чудовій книжці

"Добрі ангели людської природи"

Стівен Пінкер, серед іншого, каже,

що Старий Завіт закликає любити ближніх,

Новий Завіт закликає любити ворогів,

та насправді, я не люблю їх,

але й не хочу їх вбивати.

Я знаю, що маю обов'язки стосовно них,

але мої моральні почуття до них, 
мої моральні уявлення про те,

як я повинен з ними поводитись,

ґрунтуються не на любові.

Вони базуються
на розумінні людських прав,

вірі, що життя ворогів
для них таке ж цінне,

як і моє для мене.

На підтримку цього він згадує історію,

взяту у видатного філософа
Адама Сміта.

Я теж хочу розповісти цю історію,

хоча трохи її зміню,

адаптувавши до сучасних умов.

Адам Сміт спершу пропонує

уявити смерть тисяч людей

за умови, що ці тисячі людей

мешкають в якійсь далекій країні.

Це могли б бути Китай чи Індія,
чи країна в Африці.

Сміт запитує: як би ви зреагували?

Ви б сказали, що це дуже погано,

і повернулись би до буденних справ.

Якщо ми читаємо про це
в Нью-Йорк Таймс,

це нас не вражає,
ми вже не раз читали про таке

і повертались до своїх справ.

Але уявіть замість цього, каже Сміт,

ви дізнаєтесь, що завтра

вам повинні відрізати мізинець.

Сміт каже, що це б вас дуже зачепило.

Ви б не спали тієї ночі,

думаючи про це.

Тут постає питання:

чи пожертвували б ви тисячами життів,

щоб врятувати свій мізинець?

Дайте відповідь на це самостійно.

Та Сміт вважає: зовсім ні,

яка жахлива думка.

І тоді виникає питання,

яке Сміт сформулював так:

"Коли наші пасивні почуття
майже завжди огидні

і егоїстичні, як може бути,

що наші активні принципи

часто виявляються такими
щедрими і благородними?"

Відповідь Сміта така:

"Це розум, принципи, свідомість.

Вони звертаються до нас,

їхній голос здатний приборкати 
найбезцеремонніші з наших пристрастей

думкою, що ми є одними з багатьох,

жодним чином не кращі 
за будь-кого іншого".

Ця остання частина висловлює те,

що часто називають
принципом неупередженості.

Цей принцип неупередженості
знаходить відображення

у всіх світових релігіях,

у всіх версіях золотого правила

і в усіх моральних вченнях світу,

які, попри всі відмінності,

мають спільну передумову:
ми повинні судити про моральність

з певної неупередженої точки зору.

На мій погляд, найяскравіше цю думку

висловив не якийсь 
із теологів чи філософів,

а Хамфрі Богарт

наприкінці "Касабланки".

Увага, спойлер!
Він каже своїй коханці,

що їм слід розійтись

задля загального добра,

і він каже їй,
я не зможу повторити акцент:

"Неважко зрозуміти, що проблеми

трьох звичайних людей –

дрібниця у цьому божевільному світі".

Наш розум може змусити нас
переступити через власні пристрасті.

Наш розум може спонукати нас

розширити наше співчуття,

може спонукати написати
чи прочитати книжку

як "Хатина дядька Тома".

Також розум може спонукати нас створювати

звичаї, заборони та закони,

що стримуватимуть нас від дій,

продиктованих імпульсами,

від яких, як раціональні істоти,

ми маємо утримуватись.

На цьому принципі
побудована Конституція.

Конституція – це те,
що було утверджене у минулому

і застосовується зараз.

У ній сказано,

що навіть якщо нам дуже хочеться

обрати популярного президента
на третій термін,

чи навіть якщо
багатьом білим американцям

дуже схочеться відновити
інститут рабства, цього робити не можна.

Ми зв'язали себе.

І ми так само зв'язуємо себе
у інших випадках.

Ми знаємо, що у ситуаціях
відбору претендентів

на вакансію чи на премію,

на нас справляють сильний вплив

расові упередження,
гендерні упередження,

зовнішня привабливість кандидатів.

Іноді ми можемо сказати: 
"Що ж, так воно і має бути".

Але іншого разу ми скажемо: 
"Це неправильно".

І щоб це подолати,

ми не лише докладаємо більше зусиль,

а й створюємо такі умови,

за яких ці інші джерела інформації
не впливають на нас.

Тому в багатьох оркестрах

претендентів прослуховують
за перегородкою,

щоб суддям була доступна

лише та інформація,
яка є справді важливою.

Я вважаю, що упередження та фаворитизм

ілюструють дуалістичність
людської природи.

У нас є внутрішнє чуття,
інстинкти, емоції,

і вони впливають
на наші судження та дії

добрим чи поганим чином.

Але ми також здатні 
до раціонального обговорення

та планування,

і ми можемо їх використати,
щоб у одних ситуаціях

посилювати і плекати наші емоції,

а в інших – пригальмовувати
наші емоційні реакції.

І у такий спосіб

наш розум допомагає нам
побудувати кращий світ.

Дякую.

(Оплески)