Під час моєї подорожі сюди

я мала дуже цікаву розмову
з пасажиром, що сидів поруч зі мною

в літаку.

Він казав: "Здається, що в США
не залишилося більше професій,

бо вони почали вигадувати нові:

котячий психолог, собачий наставник,
мисливець за бурями".

За кілька секунд він спитав у мене:

"А ви чим займаєтеся?"

А я йому: "Будівельниця миру".

(Сміх)

Кожного дня я працюю над тим,
щоб світ краще чув голоси жінок,

дізнавався про їх життєвий досвід,

відчував їх внесок у побудову миру
та залагодження конфліктів.

Завдяки моїй роботі

я зрозуміла, що шлях до забезпечення
активноі та рівноправної ролі жінки

в суспільстві 
лежить через відродження релігії.

Для мене це дуже важлива справа.

Як молода мусульманка,
я дуже пишаюся своєю вірою.

Кожного дня вона дає мені 
переконаність та наснагу до праці.

Їй я завдячую тим, 
що стою зараз перед вами.

Але я не можу не помічати шкоди,
яка завдається в ім'я релігії,

не тільки моєї, але й усіх інших
світових релігій.

Неправильне тлумачення, 
маніпулювання цитатами зі священних книг

впливають на суспільно-культурні норми,

закони та повсякденне життя таким чином,

що іноді ми не впізнаєм 
свої священні книги.

Мої батьки переїхали з Лівії до Канади

на початку 80-х років.

За віком я середня 
з 11 дітей в родині.

Так, 11.

Зростаючи, я бачила, як мої батьки,

обидвоє дуже релігійні та духовні люди,

моляться і дякують Богові за всі дари,

звісно, і за мене серед інших.
(Сміх)

Вони були щирими людьми, 
з почуттям гумору і дуже терплячі,

безмежно терплячі, бо саме це потрібно,
якщо маєш 11 дітлахів.

А ще вони були справедливими.

Вони ніколи не дивились на релігію 
крізь призму культурних норм.

Зі мною поводилися так само, як з іншими,

від мене очікували того самого.

Мене не вчили, що Бог судить по-різному 
залежно від статі.

Батьківське розуміння Бога
як милостивого та доброзичливого друга

сформувало моє світосприйняття.

Звісно, моє виховання мало
додаткові переваги.

Зростання серед 11 дітлахів — 
це як базовий курс з дипломатії. (Сміх)

Мене питають,
який навчальний заклад я закінчила.

"Ти навчалася в Урядовій школі Кеннеді?"

Я дивлюсь на них і кажу:

"Ні, я навчалася 
в Школі міжнародних відносин Мурабіт".

Це дуже ексклюзивний заклад. 
Туди потрапляють з дозволу моєї мами.

Вам пощастило, бо вона тут присутня.

Якщо ти зростаєш в багатодітній родині,
поруч із 10 братами та сестрами,

ти мимоволі дізнаєшся чимало 
про структуру влади та про спілки.

Ти вчишся зосередженості: треба
казати швидше або менше,

бо тебе завжди перебивають.

Дізнаєшся про важливість ідеї.

Ти змушений розмірковувати, 
як спитати, щоб отримати бажану відповідь;

як відмовити і не посваритися.

Але найважливіший урок,
отриманий в дитинстві,

це - як важливо бути присутнім за столом.

Коли хтось розбив мамину улюблену лампу,
я повинна була бути там,

коли вона намагалася з'ясувати,
хто це зробив, щоб захистити себе.

Якщо ти відсутній, це начебто ти визнаєш
свою провину,

і не встигнеш озирнутися —
тебе вже покарано.

Звісно, я це знаю не з особистого досвіду.

Коли мені було 15 років в 2005 році, 
я закінчила середню школу

і переїхала з Канади — Саскатун —

до Ез-Завії,
рідного міста моїх батьків у Лівії.

Це дуже традиційне місто.

Раніше я приїздила до Лівії тільки раз, 
на канікули.

Мені було лише 7 років, і все було чудово.

Пам'ятаю морозиво, прогулянки на пляж
та щасливих родичів.

Виявилось, що для 15-річної молодої жінки
це зовсім інша справа.

Мене дуже швидко познайомили
з культурним аспектом релігії.

Слова "haram" -- 
"той, що забороняється релігією" --

та "aib" -- 
"неприйнятний з точки зору культури" --

вживалися так, ніби вони значили 
одне й те саме

і мали однакові наслідки.

Я мала численні розмови

з однокласниками, співробітниками, 
викладачами, друзями, родичами,

які не погоджувалися з моїми
правилами та прагненнями.

І навіть незважаючи на міцний фундамент,
закладений моїми батьками,

я почала вагатися щодо ролі жінки.

В Школі міжнародних відносин Мурабіт
ми ставилися до дебатів дуже серйозно;

правилом номер один була ретельна
дослідницька підготовка.

Отже я розпочала мої дослідження,

і мене здивувало, як легко виявилося

знайти лідерів серед жінок моєї віри.

Вони були сильними особистостями і
прокладали нові шляхи в політиці,

в економічній і навіть військовій галузях.

Хадіджа фінансувала ісламський рух

на ранньому етапі.

Якби не вона, нас тут не було б.

Тож чому нам не розповідають про неї?

Чому нам не розповідають про цих жінок?

Чому жінкам відводяться ролі,

затверджені суспільством 
ще до прийняття ісламу?

Якщо ми рівні перед Богом,

чому ми не рівні перед людьми?

Для мене все це зв'язалося з уроками,
отриманими в дитинстві:

якщо бажаєш мати змогу
впливати на прийняття рішення,

маєш бути присутнім за столом.

На жаль, в кожній світовій релігії 
за круглим столом

звичайно сидять не жінки.

В релігійних установах

домінують чоловіки.

Вони формують політику 
згідно зі своїми бажаннями та розумінням;

і поки ми цілком не змінимо цю систему,

ми не можемо сподіватися 
на рівноправну участь жінок

в економічному та політичному житті.

З нашим фундаментом щось негаразд.

Моя мама каже, що неможливо побудувати
гарний будинок на кривому фундаменті.

В 2011, коли почалася лівійська революція,
моя родина була в перших рядах.

І знаєте, під час війни трапляється
надзвичайна річ,

наче тимчасове культурне зрушення.

Тоді я вперше відчула,
що моя активна участь

не тільки прийнятна для суспільства,
але й схвалюється.

Навіть більше: суспільство потребує
моєї участі.

Я та інші жінки отримали місце за столом,

і не як публіка чи посередники,

а як той, хто приймає рішення.

Ми ділилися інформацією
і були незамінними.

Але я воліла, щоб це зрушення 
перетворилося з тимчасового на тривке.

Виявляється, що це зовсім не просто.

Вже декілька тижнів потому
жінки, з якими я працювала,

почали повертатися до попередніх ролей;

причому більшість із них 
були підштовхнуті до цього

релігійними та політичними лідерами,

які цитували Священне писання
на захист своєї точки зору.

Це допомагало їм
заручитися суспільною підтримкою.

Перш за все, я зосередилася 
на економіко-політичному статусі жінок.

Я сподівалася, що його зміцнення
призведе до соціально-культурних змін.

Виявилося, що це впливає, 
але незначною мірою.

Тоді я вирішила скористуватися
їх власними аргументами для наступу.

Я також почала цитувати Священне писання.

В 2012-2013 роках моя організація
провела

найбільшу в Лівії кампанію.

Ми приходили у домівки і школи,
до університетів і навіть до мечетей.

Ми мали прямі розмови з 50 000 людей,

а також зверталися до сотень тисяч 
через білборди та телевізійну рекламу,

через радіорекламу та постери.

Ви, мабуть, дивуєтеся, 
як це жіноча правозахисна організація

могла зробити таке у громаді,

яка була налаштована проти існування
такої організації?

Через використання Священного писання.

Я користувалася цитатами з Корану,
висловами Пророка, хадісами.

Наприклад, Пророк каже:

"Найкраще у тобі —
це найкраще для їх родини."

"Не дозволяй твоєму братові 
пригнічувати іншого."

Уперше під час проповідей по п'ятницях
місцеві імами

проповідували повагу до прав жінки.

Вони торкалися раніше заборонених тем,
наприклад, домашнього насильства.

Ставлення почало змінюватися.

В деяких громадах ми пішли так далеко,

що казали, 
що міжнародна Декларація прав людини,

якій ви опираєтеся, бо вона 
написана не релігійними авторитетами,

захищає ті самі принципи,
що й Священне писання.

ООН тільки скопіювала писання.

Змінивши точку зору,
ми спромоглися запровадити

новий контекст 
для просування захисту прав жінок в Лівії.

Тепер нашим досвідом користуються
в інших країнах.

Я не намагаюся довести, що це легко —
це зовсім не легко.

Ліберали засуджують тебе 
за використання релігії та консерватизм.

Консерватори теж клеять на тебе 
всілякі барвисті ярлики.

Я чула все, від "Твоїм батькам 
має бути соромно за тебе" —

неправда, бо вони моя група підтримки —

до "Ти не доживеш до наступного
дня народження" —

теж неправда, бо я дожила.

І я переконана,

що права жінок та релігія 
не виключають одне одного.

Але ми маємо бути за столом.

Ми мусимо припинити зрікатися своїх думок,
бо якщо ми не висловлюємо їх вголос,

ми тим самим дозволяємо переслідувати
та кривдити жінок.

Але якщо ми кажемо, що ми будемо боротися 
за жіночі права,

що ми будемо боротися з тероризмом
за допомогою бомб та воєнних операцій,

ми заподіюємо величезну шкоду 
громадам, які мають вирішувати проблеми

у довготривалий та відповідальний спосіб.

Кидати виклик 
хибним релігійним настановам дуже важко.

Ти неодмінно зіткнешся
із образами, глузуванням та погрозами.

Але ми мусимо це робити.

Ми повинні повернутися
до істинного тлумачення прав людини

та принципів нашої віри,

не тільки заради себе 
або жінок у наших родинах,

не тільки заради жінок у цій кімнаті

чи за її межами,

але для всього суспільства,
яке буде трансформоване

за допомогою жінок.

Зробити це ми можемо,

тільки якщо залишатимемося

за столом переговорів.

Дякую.

(Оплески)