Дивовижний удар прозріння Джил Боулт Тейлор

Джил Боулт Тейлор випала нагода дослідження мозку, про яку навряд чи мріяло багато неврологів - у неї стався обширний інсульт, і вона спостерігала, як функції її власного мозку - рух, мовлення, самосвідомість - відмовляли одна за одною. Приголомшлива історія.

Я зайнялася вивченням мозку,

тому що в мого брата діагностували розлад мозку -

шизофренію. І як сестра,

а пізніше як вчений, я хотіла зрозуміти, чому

я можу усвідомлювати свої фантазії, можу зв'язувати

їх із реальністю і втілювати їх у життя?

Що ж такого відбувається у мозку мого брата, який

страждає від шизофренії, що він не може зв'язати свої

фантазії зі звичайною, доступною нам усім, реальністю, так,

що вони перетворюються на галюцинації?

Тому я присвятила свою кар'єру вивченню

важких психічних захворювань. І переїхала зі свого рідного

штату Індіана до Бостону, де працювала

у лабораторії доктора Франсін Бенес, на факультеті

психіатрії в Гарварді. У лабораторії ми шукали відповідь на запитання:

у чому полягає біологічна відмінність між мозком людини,

чий стан можна діагностувати як нормальний,

та мозком людини, в якої виявили

шизофренію, шизоафективний чи біполярний розлад?

Тому ми, по суті, складали карту мікросхеми

мозку - які клітини взаємодіють одна з одною,

за допомогою яких хімічних речовин,

і скільки таких речовин потрібно?

Отже, моє життя було сповнене змісту, оскільки вдень

я займалася цими дослідженнями,

а ввечері та на вихідних

я подорожувала як представник Національної спілки з питань психічного здоров'я.

Але вранці 10 грудня 1996 року я прокинулась і

виявила розлад мозку у себе самої.

У лівій півкулі мого мозку розірвалася кровоносна судина.

Упродовж чотирьох годин

я спостерігала, як мій мозок повністю втрачає здатність

обробляти інформацію. Того ранку, коли відбувся крововилив,

я не могла ходити, говорити, читати, писати чи пригадати будь-що зі свого життя.

Я, по суті, перетворилася на немовля у тілі жінки.

Якщо ви коли-небудь бачили людський мозок,

то знаєте, що його дві півкулі повністю відділені одна від одної.

Я також принесла сюди справжній людський мозок.

Отже, це справжній людський мозок.

Це - передня частина головного мозку,

а це - задня частина, зі спинним мозком, який звисає донизу.

Ось так він був би розташований усередині моєї голови.

Якщо ви поглянете на мозок, то побачите,

що кора обидвох півкуль ніяк не з'єднана між собою.

Той, хто розбирається у комп'ютерах,

може уявити, що наша права півкуля працює як паралельний процесор,

тоді як ліва півкуля функціонує як послідовний процесор.

Обмін інформацією між двома півкулями проходить

через мозолисте тіло,

яке складається з близько 300 мільйонів нервових волокон.

Але окрім цього,

дві півкулі ніяк не зв'язані між собою.

Оскільки наші півкулі обробляють інформацію по-різному,

вони думають про різне,

їх турбують різні речі, і, смію зазначити,

у них дуже різні особистості.

Перепрошую. Спасибі. Було дуже приємно. Асистент: Звичайно.

Права півкуля людини повністю поглинута теперішнім моментом,

тим, що відбувається тут і тепер.

Наша права півкуля думає образами

і навчається кінестетично, завдяки рухам тіла.

Інформація - у формі енергії - проходить одночасно

через усі наші сенсорні системи

та вибухає цим неймовірним колажем,

що показує, як виглядає теперішній момент,

яким він є на запах і на смак,

яким він є на дотик і на слух.

Я - енергетична істота, зв'язана з енергією довкола мене

через свідомість моєї правої півкулі.

Ми - енергетичні істоти, зв'язані один з одним

через свідомість наших правих півкуль як одна людська сім'я.

І саме тут,

саме зараз, ми - брати і сестри на цій планеті,

і ми тут, щоб зробити світ кращим.

І в цю мить ми є досконалими, ми є одним цілим, ми - прекрасні.

Моя ліва півкуля - наші ліві півкулі - це зовсім інша річ.

Наша ліва півкуля думає лінійно і методично.

Наша ліва півкуля

повністю занурена в минуле та майбутнє.

Наша ліва півкуля створена так, що вона бере цей

неймовірний колаж теперішнього моменту та починає

вибирати деталі, деталі, і ще деталі про ці деталі.

Потім вона класифікує

та організовує усю цю інформацію, пов'язує її

зі всім, що ми засвоїли в минулому,

і проектує в майбутнє усі наші можливості.

А ще наша ліва півкуля думає, користуючись мовою.

Це той безупинний внутрішній монолог, який з'єднує мене та мій

внутрішній світ із зовнішнім світом.

Це той голосок, який нагадує мені: "Гей, не забудь

купити бананів по дорозі додому.

Вони мені знадобляться вранці".

Це той внутрішній розум, що нагадує мені,

коли я повинна зайнятися пранням. Але, мабуть, найважливіше -

це той голосок, який каже мені:

"Я є. Я є". І як тільки моя ліва півкуля каже мені "Я є" -

я існую окремо.

Я стаю самостійною цілісною істотою, відокремленою від енергетичного потоку,

що оточує мене, і відокремленою від вас.

Саме ця частина мого мозку відключилася

того ранку, коли в мене стався інсульт.

Того ранку я прокинулася від

пульсуючого болю за лівим оком. Я відчула такий біль -

пекучий біль - який буває, коли ви

кусаєте морозиво. Біль схопив мене,

а потім відпустив. І знову схопив,

і знову відпустив. Я не звикла

відчувати біль,

тому подумала : "Гаразд, я просто займуся своїми звичними справами".

Тому я встала з ліжка і стрибнула на кардіотренажер,

який дає навантаження на все тіло.

Я починаю робити вправи і раптом усвідомлюю,

що мої руки схожі на примітивні кігті, які вчепилися

за поручні. Я подумала: "Дуже дивно".

Я поглянула на своє тіло і подумала: "Ого,

ну і дивна ж я істота". Здавалося, що

моя свідомість відійшла від звичайного

сприйняття реальності, де я - людина, яка

вправляється на тренажері, до певного езотеричного простору,

де я з боку спостерігаю за собою і своїми рухами.

Це все було вкрай незвично, а головний біль

дедалі сильнішав. Тому я зійшла з тренажера,

пройшла через вітальню і

усвідомила, що всередині мого тіла все

сповільнилось. Кроки давалися важко і

вимагали зусиль. Моя ходьба втратила плавність,

а поле сприйняття було таким обмеженим,

що я зосередилась лише на внутрішніх системах.

І ось я стою у ванній, готуючись

прийняти душ, і буквально чую

діалог усередині тіла. Я чую голос,

який каже: "Ви - м'язи, скорочуйтесь.

Ви - м'язи, розслабтесь".

А потім я втратила рівновагу та сперлася на стіну.

Я поглянула на свою руку і зрозуміла,

що більше не здатна визначити межі свого тіла.

Я не можу визначити, де я починаюся, а де закінчуюся,

оскільки атоми та молекули моєї руки

злилися з атомами та молекулами стіни.

Я відчувала тільки енергію.

Тоді я запитала себе: "Що ж це зі мною?

Що відбувається?" І в цю мить мій внутрішній монолог -

монолог моєї лівої півкулі - повністю стих.

Так, начебто хтось узяв пульт

і вимкнув звук. Повна тиша.

Спочатку я була шокована, опинившись

у безмовному розумі. Але мене відразу ж

захопила велич енергії довкола мене.

Я більше не відчувала

меж свого тіла, тому почувалася величезною та безкінечною.

Я відчувала єдність зі всією цією енергією,

і це відчуття було прекрасним.

Аж раптом моя ліва півкуля повернулася

в ефір і каже: "Гей! У нас проблеми!

У нас проблеми! Нам потрібна допомога!"

І я підхопила: "Ой! У мене проблеми.

У мене проблеми". Точніше: "Добре, добре. У мене проблеми".

Але за мить я перенеслась назад

у стан свідомості, і тому я з ніжністю

називаю цей простір Країна Мрій.

А там було прекрасно. Уявіть собі як воно -

повністю відключитись від свого внутрішнього

монологу, що зв'язує вас із зовнішнім світом.

І ось я знаходжусь у цьому просторі - і моя робота, і будь-який

стрес, пов'язаний з роботою - усе це зникло.

Я відчуваю легкість у своєму тілі. І уявіть,

що усі зв'язки у зовнішньому світі і всі

фактори стресу, пов'язані з ними - все зникло.

Я відчула спокій.

Уявіть, як воно - скинути 37 років емоційного багажу!

(Сміх) Ох! Я відчувала ейфорію -

ейфорію! Це було прекрасно!

А потім моя ліва півкуля знову повертається в ефір і каже:

"Гей! Тобі потрібно зосередитись!

Нам необхідна допомога!" І я думаю: "Мені потрібна допомога!

Мені необхідно зосередитись!"

Отож, я виходжу з ванної кімнати, автоматично

вдягаюсь, ходжу по квартирі

і думаю: "Мені потрібно дістатись на роботу. Мені потрібно дістатись на роботу.

Чи можу я вести машину? Чи можу я вести машину?"

І в цю мить мою праву руку повністю

паралізувало. І до мене дійшло:

"О Боже мій! У мене інсульт! У мене інсульт!"

І тут мій мозок каже мені: "Ого!

Це ж так круто!" (Сміх) "Це ж так круто!

Скільком неврологам випадає можливість

вивчати власний мозок зсередини?"

(Сміх)

А потім промайнула думка: "Але ж я надзвичайно зайнята жінка!"

(Сміх) "У мене немає часу на інсульт!"

Тому я розмірковую: "Ну добре, я не можу зупинити інсульт,

тому я змарную на нього тиждень-два, а

потім повернуся до своїх звичних справ. Добре.

Отже, тепер потрібно звернутись за допомогою. Необхідно зателефонувати на роботу".

Я не змогла пригадати свій робочий номер,

але згадала, що в кабінеті у мене є візитка

з моїм номером. Отже, я пішла в кабінет

і витягнула товсту купку візиток.

Я подивилася на горішню картку, і хоча

в думках я чітко знала, як виглядає моя картка,

я не могла зрозуміти -

моя це картка чи ні, бо я бачила самі лише пікселі.

І пікселі слів зливались

із пікселями фону та символів,

я не могла нічого розібрати.

А потім я дочекалася так званої хвилі ясності.

У цю мить я змогла

повернутися до звичної реальності і визначити,

що це не та картка... і це не та картка... і це не та картка.

45 хвилин пішло на те, щоб перебрати

третину тієї купки.

Тим часом, за 45 хвилин, крововилив у

лівій півкулі мого мозку поширився.

Я не розрізняю цифри, я не розумію телефону,

але це мій єдиний план.

Отже, я беру телефон і кладу його сюди. Беру візитку

і кладу її сюди ж,

і підбираю карлючки на картці

до карлючок на телефоні.

Але потім мене знову заносить до Країни Мрій,

а після повернення я не пам'ятаю - набирала я

вже ці цифри чи ні.

Тому я повинна була орудувати своєю паралізованою рукою, наче обрубком,

і закривати цифри, які я набрала,

щоб, повернувшись до звичної

реальності, я могла зрозуміти: "Так, цю цифру я вже набрала".

Врешті-решт, номер я набрала,

я прислухаюся до телефону,

мій колега піднімає слухавку і каже:

"Гу-гу-гу-гу". (Сміх) А я собі думаю:

"Боже ж ти мій, та він гавкає як золотистий ретривер!"

А я кажу йому - з ясним розумом - я говорю йому:

"Це Джил! Мені необхідна допомога!"

Але все, що виривається: "Гу-гу-гу-гу-гу".

"Боже ж ти мій, та я сама, як той золотистий ретривер!"

Так що я не могла знати - я не знала, що

не можу ні говорити, ні розуміти людську мову, поки не спробувала.

Але він зрозумів, що мені необхідна допомога, і допоміг мені.

Незабаром, коли мене везли через

Бостон із одного госпіталю до Масcачусетського загального госпіталю,

я скрутилася у клубочок-ембріон

і, наче повітряна кулька з останніми залишками повітря,

яке от-от її полишить,

відчувала, як моя енергія зникає, і мій дух покидає мене.

У цю мить я розуміла, що

більше не здатна керувати своїм життям.

І, або лікарі врятують моє тіло і дадуть мені

ще один шанс у житті, або, мабуть, це буде

мить мого переходу.

Коли я прокинулася пізніше того дня, то була шокована

від того, що все ще жива. Коли я відчувала, що мій дух покидає мене,

то попрощалась із життям.

І мій розум начебто завис між двома

протилежними гранями реальності. Зовнішні подразники, які діяли

на мою сенсорну систему, сприймалися як біль.

Світло обпалювало мій мозок, наче полум'я, а звуки

були настільки гучними і хаотичними, що я не могла виокремити

окремий голос із загального шуму

і мені просто хотілося втекти. Оскільки я не могла визначити

позицію свого тіла в просторі, я відчувала себе величезною і безкінечною,

наче джин, котрий щойно вивільнився з пляшки.

Мій дух вільно ширяв, наче величезний кит,

що пливе у морі безмовної ейфорії.

Нірвана. Я досягла Нірвани. І я, пам'ятаю, думала, що

аж ніяк не зможу втиснути

усю цю свою неосяжність всередину свого малесенького тіла.

Але я зрозуміла: "Але ж я все ще жива! Я жива

і я досягла нірвани. І якщо я досягла

Нірвани і я жива, то вона доступна

кожному, хто живе". Я уявила собі світ,

повен прекрасних, миролюбних, милосердних,

сповнених любові людей, які знають, що вони можуть повернутись

у цей простір коли завгодно. І що вони можуть

свідомо перемкнутися з лівої півкулі

на праву і віднайти цей спокій. А потім

я усвідомила, яким величезним даром міг стати

цей досвід, яким ударом прозріння того,

як ми живемо. Це стало моїм стимулом до одужання.

Через два з половиною тижні після крововиливу

хірурги видалили кров'яний тромб

завбільшки як м'ячик для гольфу, який тиснув на мої мовні центри.

Ось я зі своєю мамою,

справжнім ангелом мого життя. Я повністю одужала через вісім років.

Так хто ж ми? Ми - рушійна сила життя у всесвіті,

з вправними руками та двома розумами, здатними до пізнання.

Щосекунди ми маємо змогу вибирати,

як ми хочемо жити і ким ми хочемо бути у цьому світі.

Тут і тепер я можу під'єднатися до

свідомості моєї правої півкулі, де ми є.

Я - рушійна сила у всесвіті.

Я - рушійна сила 50 трильйонів прекрасних,

геніально створених молекул, з яких я складаюся, в єдності з усім, що існує.

Або я можу під'єднатися до свідомості

моєї лівої півкулі, де я стану відокремленим індивідуумом,

цілісністю. Відокремленою від потоку,

відокремленою від вас. Я - Доктор Джил Боулт Тейлор:

інтелектуал, нейрофізіолог. Це ті "ми" всередині мене.

Кого б обрали ви? Кого ви вибираєте? І коли?

На мою думку, що більше часу ми проводимо,

запустивши мікросхему глибинного внутрішнього спокою

наших правих півкуль, то більше миру ми

принесемо у наш світ, і тим спокійнішою буде наша планета.

І я подумала, що це ідея, якою варто поділитись.