Краса буття ізгоєм

Тим, хто відчуває, що кудись не вписується: є краса у бутті ізгоєм. Авторка Лідія Юкнавіч ділиться власним непростим шляхом у щирій розповіді про втрату, сором і повільний процес самоприйняття. "Навіть у момент провалу ти прекрасний" - каже вона. "Ти ще цього не знаєш, але ти можеш перебудовувати себе без кінця. У цьому твоя краса."

Я знаю, що TED - про багато великих речей,

але хочу поговорити з вами
про дещо дуже мале.

Таке мале - єдине слово,

слово "ізгой" (misfit)

Це одне з моїх улюблених слів,
бо воно таке буквальне.

Тобто це особа, яка не вписалась.

Або той, хто погано вписується.

Або так: "особа, якій складно адаптуватися

до нових ситуацій та оточень".

Я - ізгой з посвідченням.

І я сюди прийшла до інших ізгоїв,

бо завжди є ще хтось, крім мене.

Я розкажу вам історію про ізгоя.

Десь на початку мого четвертого десятку

мрія стати письменницею
прийшла просто до мого порогу.

Точніше, опинилася у поштовій скриньці

у вигляді листа, де було сказано, що
я виграла гігантську літературну премію

за оповідання, яке написала.

Оповідання було про моє життя
спортивної плавчині,

і про лайняне домашнє життя,

і трохи про те, як жалоба та горе
зводять з глузду.

Нагородою була поїздка до Нью-Йорка
і знайомство з серйозними видавцями,

агентами та іншими письменниками.

Тож це була типу здійснена мрія
письменника-початківця, так?

Знаєте, що я зробила того дня,
коли отримала листа?

Оскільки я це я,

я поклала листа на кухонний стіл,

налила собі величезну склянку горілки

з льодом і лаймом,

і цілий день сиділа у спідньому,

просто дивлячись на той лист.

Я думала про усі дії,
якими вже зіпсувала собі життя.

Хто я в біса така, щоб їхати у Нью-Йорк

і вдавати з себе письменницю?

Ким я була?

Я вам розповім.

Я була ізгоєм.

Як і легіони інших дітей,

я виросла у насильницькому домі,

з якого ледве вибралась живою.

Я вже мала два епічно
провалених шлюби за спиною.

Мене вигнали з коледжу
навіть не раз, а двічі,

а може й ще раз, але цього я вам не скажу.

(Сміх)

І я відбула реабілітаційний термін
лікування від наркозалежності.

А ще - двоє приємних канікул у в'язниці.

Тож я на правильній сцені.

(Сміх)

Але, як на мене, справжня причина,
з якої я була ізгоєм -

моя донька померла у
день, коли народилася,

і я ще не розібралася, як жити
з цією історією.

Після того, як вона померла,
я тривалий час провела безхатьком,

живучи під мостом

у такому собі стані зомбі
в глибокій жалобі й горі,

з яким дехто з нас стикається в дорозі.

А може й усі, якщо живемо достатньо довго.

Знаєте, безхатьки - одні з наших
найгероїчніших ізгоїв,

бо спочатку вони такі ж, як і ми.

Тож бачите, я не вписалась
у мало не кожну наявну категорію:

донька, дружина, мати, студентка.

І мрія стати письменницею

була схожа на маленький
сумний камінець у мене в горлі.

Я сіла у той літак більше
наперекір собі,

і полетіла у Нью-Йорк,

де водяться письменники.

Браття-ізгої, я майже бачу,
як ваші голови сяють.

Я можу вирізнити вас у залі.

Спершу ви були би в захваті.

Можна було обрати трьох відомих
письменників, з якими хочете познайомитись,

і ті люди ішли й знаходили їх для вас.

Вас селили у готелі Ґремерсі Парк,

де вам можна було пити
шотландське віскі пізно уночі

з класними, розумними, шикарними людьми.

І вам можна було вдавати з себе таких же
класних, розумних і шикарних.

І вас знайомили з купою
видавців, письменників та агентів

на дуже-дуже вишуканих обідах і вечерях.

Спитайте, наскільки вишуканих.

Наскільки вишуканих?

Зізнаюся: я вкрала три лляні серветки.

(Сміх)

з трьох різних ресторанів.

І запхала собі в штани меню.

(Сміх)

Мені просто потрібні були сувеніри на
пам'ять, щоб коли я повернулася додому,

то могла продовжувати виріти,
що це справді було.

Знаєте?

Три письменники, з якими я
хотіла познайомитись -

Керол Мейсо, Лінн Тіллман та Пеґґі Фелан.

Це не популярні авторки бестселлерів,

але для мене вони були
жінками-письменницями-титанами.

Керол Мейсо написала книжку, що
пізніше стала для мене біблією мистецтва.

Лінн Тіллман дозволила мені вірити,

що існував шанс, що мої історії
можуть стати частиною світу.

А Пеґґі Фелан нагадувала мені,

що, можливо, мої мізки
важливіші за цицьки.

Це не були популярні письменниці,

але вони прокладали свій шлях
крізь переважаючу течію

своїми історіями про тіло
приблизно так само, як вода

виточила Великий Каньйон
- так мені подобається думати.

Я мало не померла від радості,

зависаючи з тими трьома
письменницями за 50.

А причина, з якої я мало
не померла від щастя -

я ніколи такого щастя не знала.

Ніколи раніше не була у такій кімнаті.

Моя мама не мала вищої освіти.

А моя творча кар'єра до тієї миті

була чимось маленьким, сумним і
мертвонародженим.

Тож у ті перші вечори у Нью-Йорку
мені, типу, хотілося померти там.

Я почувалася так: "Вбийте мене, зараз.
Мене все влаштовує. Все прекрасно"

Дехто з вас зрозуміє, що сталося далі.

Спершу вони привели мене в офіс
"Фаррар, Строс та Джіро".

"Фаррар, Строс та Джіро" було моїм
мегаомріяним видавництвом.

Маю на увазі, там видавалися Т.С.Еліот
та Фленнері О'Коннор.

Головний редактор запросив мене
сісти і довго зі мною говорив,

намагаючись переконати мене,
що я мала в собі книжку

про кар'єру у спортивному плаванні.

Знаєте, типу мемуарів.

Весь час, що він говорив зі мною,

я сиділа посміхаючись і киваючи,
ніби німа ідіотка,

склавши руки на грудях,

і не могла сказати нічого, нічого, нічого.

Тож врешті-решт він поплескав
мене по плечі,

як міг би зробити тренер з плавання.

Побажав мені удачі,

подарував кілька книжок

і виштовхав за двері.

Потім мене повели в офіс "В.В.Нортон",

де я була більш-менш певна,
що мене виведуть з будівлі

просто за те, що на мені "мартенси".

Але цього не сталося.

Бути в офісі "Нортона"

було ніби сягнути нічного неба
і торкнутися місяця,

а на фоні зірками було вишите твоє ім'я.

Тобто аж так багато це для мене значило.

Розумієте?

Їхня головна редакторка, Керол Гук Сміт,

нахилилася просто до мого лиця зі своїми
банькатими, світлими, лютими очима

і сказала: "Ну то надішли мені
щось, негайно!"

Знаєте, тут більшість людей,
особливо людей з TED,

побігла би до поштової
скриньки, чи не так?

У мене пішло більш, як десять років на те,
щоб бодай уявити,

як я кладу щось в конверт
і змочую марку.

Останньої ночі

у мене були великі читання
у Національному клубі поезії.

І наприкінці читань

Кетрін Кідді з літературного агентства
"Кідді, Гойт та Пікард"

підійшла просто до мене, потисла мені руку

і запропонувала мене представляти,
починаючи там і тоді.

Я стояла там і немов оглухла.

З вами колись таке траплялоя?

І я майже почала плакати,

бо усі навколо були так прекрасно
одягнені,

і все, що я змогла з себе витиснути:

"Я не знаю. Треба подумати."

І вона сказала "Тоді окей" і пішла геть.

Усі ці простягнуті мені руки,
і той сумний камінець у горлянці...

Розумієте, я намагаюся вам розповісти
дещо про таких, як я.

Ізгої... Ми не завжди знаємо, як
мати надію, чи казати "так",

чи обирати великі речі,

навіть коли вони просто перед нами.

Такий сором ми несемо.

Це коли соромно хотіти щось хороше.

Коли соромно відчувати щось хороше.

Сором, який відчуваєш, коли не дуже то
й віриш, що заслуговуєш бути в одній

кімнаті з людьми, яких обожнюєш.

Якби я могла, я би повернулася
і натренувала себе.

Я була би точно такою, як ті
жінки за 50, що мені допомогли.

Я б навчила себе хотіти речей,

і стояти за себе, і просити чогось.

Я б сказала: "Ти! Так, ти!
Тобі теж тут місце."

Світло падає на нас усіх,

і ми ніщо одне без одного.

Натомість я полетіла назад до Ореґону,

і споглядаючи повернення вічнозелених
рослин і дощу в ілюмінаторі,

просто пила одну за одною маленькі
пляшечки "саможаління" в літаку.

Я думала про те, що якщо й була
письменницею, то однак була ізгоєм.

Я хочу сказати,

що повернулася в Ореґон без контракту,

без агента,

і лише з повною головою
та повним серцем спогадів

про те, як сиділа так близько

до чудесних письменників.

Спогади - єдиний приз,
який я собі дозволила.

Та все одно удома, в темряві,

і знову лише у спідньому,

я все ще чула їхні голоси.

Вони казали: "Не слухай нікого,
хто спробує тебе заткнути

або змінити твою історію".

Вони казали: "Дай голос тій історії,
яку тільки ти зможеш розповісти."

Вони казали: "Часом життя врятувати

можна тільки розказавши історію."

Сьогодні я, як бачите - жінка за 50.

І я - письменниця.

І я - мати.

І я почала викладати.

Вгадайте, хто мої улюблені учні?

Хоча це й не трапилося того ж дня,

коли я отримала того листа мрії,

я написала мемуари

під назвою "Хронологія Води".

Це історії усіх разів, коли я мусила
себе перебудовувати

з руїн власних рішень,

історії про те, що мої начебто провали
насправді були просто дивними порталами

у щось прекрасне.

Усе, що мені треба було зробити -
дати історії голос.

У більшості культур є міф про
шлях до мрії.

Він називається мандрівкою героя.

Але мені більше до вподоби інший міф,

що йде трохи іншим боком

або понизу.

Він називається міфом ізгоя.

І звучить він так:

навіть у миті твого провалу,

прямо у ці миті, ти прекрасний.

Ти ще про це не знаєш,

але ти можеш перебудовувати себе

без кінця.

У цьому твоя краса.

Ти можеш бути п'яницею,

можеш бути жертвою насилля,

можеш бути зеком,

можеш бути безхатьком,

можеш втратити усі свої гроші,
роботу, свого чоловіка,

чи свою жінку, чи найгірше за все -

дитину.

Можеш навіть згубити клепку.

Можеш бути мертвою точкою
посеред власного провалу,

і все одно я тут для того, щоб сказати:

ти такий прекрасний.

Твоя історія заслуговує бути почутою,

бо ти - рідкісний і феноменальний ізгой -

новий вид,

і ти єдиний тут,

хто може розповісти цю історію

саме так, як можеш тільки ти.

І я слухатиму.

Дякую.

(Оплески)